Що у нас по творчості?

Хто така творча людина і чи має право на існування взагалі таке поняття? Що воно взагалі такеє? Це природжений діагноз чи набувається з віком? Має така людина особливі обов язкі та привілеї? Чим відрізняється її життя?
Всі знаються, що за законом ми абсолютно рівні. Майже. Про гендерну нерівність я тихо промовчу. Але не менш відоме і те, що всі ми неоднакові. І ділимося на багато частин. Але зараз мова йде про дві непропорційні половини. Одні—це ті, хто живуть собі та роблять все, що суспільством вимагається—хоча часто й жаліються на кожному кроці, це вже частина свідомості. І ще одні—ті, хто так би мовити «понтується». Бо типу талановиті. Так на перший погляд.
На другий погляд люди є «нормальні» та «деформовані». Ті, що займаються всякою там творчістю—як раз «деформовані» і всіляко життям покоцані, тому лікують собі нерви арт-терапією. Отут і простір для розвитку таланту.
Так, «нормальні» нас мало цікавлять. Вони треба для порівняння. Як зло для добра. Хоча це я пафосно, але  так простіше уявити, то пробачайте.  Або так: замучені з дитинства гуртками юнаки і юначки шукають себе десь на кладовищі цікавих ідей, бо навчені тим, що шукати себе треба десь за межами «офіційної науки». І бігають вони по всяких там цікавих збіговиськах, що позиціонують себе творчою елітою, і намагаються проявити себе в тих «довершених» родах діяльності. Працює принцип «хто багато мучиться в того все получиться» — і нещасні носять вже виборене кліше творчої людини. Гордо, ага?
Можливо і так: генетичні зародки конгеніальності стріляють в голову в підлітковому віці і дитинча лізе покоряти всі підряд олімпи. Таким везе. Ну а далі вже нічого робити не треба — сиди собі, кури лаври.
Буває мать й таке, що все разом. І ще два десятки аспектів—неконтактність, алогічність, ентузіазм, амбітність, а то й нахабність і бажання суперечити всьому що бачиш…Якось не позитивно. Але результативно. Щоб виокремити себе досить. А де люди стають над людьми? Правильно, або на хресті, або в мистецтві. Перший варіант мало кому підходить, хрести зараз не в моді, а от другий—«нє вапрос». Ото так.
Ясно, що творчість не відзнака того, що «чєлавєк хороший», а от як відрізнити справжнього кризового естета від халявщика, що намагається розжитися привілеями фанатів задурно?
Отут треба примружитись і придивитися уважно. Почитати «психологію творчості», хто її тільки не досліджував. Прогорнути словники. Медичні енциклопедії, щоб не сплутати з психозом мистецький спазм душі. Або просто мати розуміння того, чим і як людина займається, спитати її елементарно що вона таке і що з нею діється, подивитись на здобутки і самостійно оцінити прерогативу на надлишки емоцій і постійну творчу загубленість. А якщо не можете—той не лізьте. Не беріть тоді в голову. Займіться своєю освітою. Ось.
А якщо ви опізнали творчу людину серед своїх знайомих чи співробітників або боже збав друзів—то ваш план дій має бути такий:
1. не сперечатися
2. не сперечатися
3. не сперечатися
(читай Оскара Уальда)
Але напрягати, бо ці творчі  люди—ну як діти малі, за ними око та око треба мати. Дай їм волю—сидітимуть  собі, в носі колупатимуться. Ги-ги.

Пані Таня